Історія цього свята має давню традицію. Покрову Пресвятої Богородиці відзначали козаки, за що свято отримало другу назву – Козацька Покрова. Українське військо 1917–1921 років зберігало козацькі військові традиції в назвах військових частин, структурі, прапорах, одностроях тощо.
14 жовтня 1942 року вважається символічним днем утворення Української повстанської армії.
Народні символи України
Символіка - своєрідна візитна картка країни. Історично склалося так, що кожна країна має свої Державні та народні символи.
До Державних символів країни належать Державний Прапор, Державний Герб та Державний Гімн, які є розпізнавальними знаками країни.
Кожен народ має народні символи. Народні символи - це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йде мова. Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть - це батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги. Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родову пам'ять, волелюбність. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи - це наші святині.
"Мій Краматорськ" 
Щороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 рр. Не щезне з пам'яті людської, не йде є забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу - його битва, його перемога над фашистами. Можна по-різному ставитися до Другої Світової війни, по-різному її називати, але хіба ж можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для щастя інших. Сьогоднішня розмова - це лише маленька часточка великої данини пошани тим людям, які врятували нас.
Доброго дня, шановні друзі!
Ми раді вітати вас
Нехай цей урок збагатить ваші знання про
українську мову, її історію, традиції, допоможе дізнатись багато цікавого.
Або просто дозволить цікаво провести цей
час із нами.
6 січня – Святвечір, Багата кутя. Готували вечерю з 12 пісних страв (поклонитись 12 місяцям). Дозволялось
їсти рибу. Такою вечерею закінчувався різдвяний піст (Пилипівка). Обов’язковою
стравою була кутя.
Кутя́ – відварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом.
Традиційна ритуальна страва новорічно-різдвяного циклу.
Готується тричі: на Святий Вечір –
Багата кутя, перед Старим Новим роком – Щедра кутя й у переддень Водохрещі –
Голодна кутя.
Напередодні Водохреща — 18 січня за новим стилем — святкують
«Голодну кутю» або другий Святвечір.
Святковий стіл: Увесь цей день віряни люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя з узваром. Святкова вечеря обов'язково повинна бути приготовлена на "новому вогні", за умови дотримання магічних законів цього вечора. Коли господарі повертаються до хати, хазяйка вимикає світло, велить дітям принишкнути, а хазяїн виходить за двері зі святковою вечерею в руках і гукає до безкрайого зоряного неба: "Морозе, іди до нас кутю їсти!" Далі звичай велить мовчки почекати" чи не відгукнуться таємничі сили природи, а потім гукнути ще двічі. Після третього заклику господар мусить промовити: "Як не хочеш іти до нас, то й не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди на моря, на ліси, на гори, а нам шкоди не роби!" Потім він тричі припрошує сірого вовка, аби не брав у господи ні телят, ні ягнят, ні поросят, а насамкінець — злі бурі й вітри. Після виконання цих магічних дій господар, не озираючись, повертається до хати, причиняє за собою двері. До самого кінця вечері не можна відчиняти двері й тим більше виходити з дому. Першою традиційно слід куштувати кутю, а потім уже решту приготовленого запити все узваром. Якщо сталося так, що в господи гостює стороння людина, її обов'язково кличуть до святкового столу. Гість на Святвечір приносить щастя до оселі. Будь-яка дрібничка під час святкової вечері має величезне значення, зокрема вся родина уважно стежить за тінню на стіні – вона віщує події майбутнього року. Не можна багато говорити, не годиться виходити під час вечері з-за столу, забороняється пити, бо якщо дитина витримає спрагу – справжнім козаком буде. Якщо за святковою вечерею дівчина чхне – це знак, що вона заміж вийде, якщо хлопець чхне – добрим козаком буде. Раніше батько в такому разі доньці дарував теля – на щастя, а синові – лоша. Важлива подія цього вечора – діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто сторонніх людей, яких хочеться привітати зі святом.
7 січня – Різдво Христове. Історія свята: Різдво Христове – велике християнське свято, день Народження
Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха. Свято Різдва
Христового вважається другим після Пасхи
(Великодня) великим святом, хоча у багатьох католицьких країнах народне
благочестя досі відводить йому головне місце серед свят. Таким чином, в
Україні, як і в інших країнах світу, день початку нового сонячного,
хліборобського року отримав новий християнський зміст як Різдво, свято
народження Божого Сина, Спасителя світу.
Обрядовість,
магічні дії й обряди спрямовані на прославлення і прохання до Всевишнього, щоб
у наступному році він дав людям добрий урожай. Спочатку 6 січня було потрійним
святом народження, хрещення й богоявлення Христа. У IV столітті 25 грудня стали
відзначати народження, а 6 січня — хрещення та богоявлення. І лише наступного
століття Різдво Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність у
святкуванні Різдва західними та східними церквами викликана тим, що вони
користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7
січня (25 грудня за старим стилем).
На небі
засяяла Вифлеємська зоря, що сповіщала світу про народження спасителя та
вказувала шлях до Царя всіх людей. За пастушками до печери з Марією та Ісусом
Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і
миро. Золото символізувало царську владу, ладан – Божу волю, смирно – долю
пророка. До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську
зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.
Різдву, за
церковним статутом, передував чотиритижневий Різдвяний піст (Пилипівка), з 27
листопада до 6 січня. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили,
прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття
оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою. Тут
ставили перший символ усіх трьох зимових свят – дідух (сніп з колосків жита чи
пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни,
примішуючи потім до посівного для
забезпечення багатого врожаю.
Особливого
значення надавали різдвяній погоді. По ній визначали майбутній врожай. Різдвяні
свята в Україні, за язичницькою традицією, пов’язані із культом предків, з
шануванням душ померлих. Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати
шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову
збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика
різдвяна гостина. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все
за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі. По обіді наступає
час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені
діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція
миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на
повну міру відчути радість життя.
Коляда. Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і
господарям щастя-здоров'я, многих літ і всяких статків у хаті та родині. Вже по
Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням
побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх дітей, вінчували їм злагоду й
достаток. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на
Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в
Слобідській Україні та в Гуцульщині – на перший день Різдва Христового, після
того, як у церкві скінчиться Богослужіння. На Західному Поділлі йдуть колядувати
на другий день свят вранці. Готувалися до колядування заздалегідь – виготовляли
колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні
колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана – хлопця,
котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того,
він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг
колядницьких ватаг – білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи,
хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнилися своїм
кількісним складом і обрядовими персонажами.
Святкова вечеря: Цілий день жінки пораються біля кухні та готують пісні страви. Їх має бути 12, що символізує число апостолів. Але обов’язково має бути кутя, пампушки, узвар, борщ, вушка з грибами, риба. Особливий смак усіх цих страв саме у Святвечір, особливо куті, яку готують з пшениці, родзинок, маку, горіхів і меду.
У Святвечір
уся родина збирається за святковим столом, який господиня накривала чистою
скатертиною. Головні страви столу – кутя та узвар. На Правобережній Україні
кутю готували переважно з пшеничної крупи, на Лівобережній – з ячменю чи жита.
Подібну ритуальну страву з зерна мали ще давні греки, які готували її на час
зимового сонцестояння, зауважує етнограф Лідія Артюх.
Більшість традицій Різдва дійшли до наших
днів ще з давніх часів. Далеко не всі знають, звідки бере початок той чи інший
звичай. Перед Різдвом заведено дотримуватися посту. Різдвяний піст триває 40
днів, але особливо суворі обмеження у Святвечір, 6 січня. Його суть полягає не
тільки у відмові від їжі, але і в духовному вдосконаленні себе. Саме з
духовного посту веде свій початок традиція засівання на Різдво. Люди вірили, що
звільнившись від негативу, випробувавши своє тіло і дух на міцність, їх
потрібно засіяти зерном добра та добробуту. Тож 7 січня заведено колядувати,
бажаючи господарям будинку всіх благ і "посівати" зерном: рисом,
пшеницею, просом. Також на Різдво здавна накривали пишний стіл. Традиція
залишилася досі, але раніше це робилося не так для свого задоволення, як для
притягнення добрих духів. Наші предки вірили, що в Різдво духи борються з
безбожністю і після цього їм необхідно поповнити сили. Вранці 7 січня українці
вітаються фразою «Христос народився!», а у відповідь чують «Славімо його!».
Святвечір – останній день
Пилипівського посту, наступного дня – 7 січня, віряни розговляються, тобто їдять молочні та
м’ясні страви. Піст – неодмінна складова багатьох релігій, але у християнстві
він прив’язаний до певних сезонів і релігійних свят. В цей день всі мали
розмовляти тихо, не можна було сваритися.
13 січня – Меланки, Меланії. Свято Меланки або
Щедрий вечір відмічають напередодні Нового року (31 грудня за старим стилем, 13
січня за новим), ще його називають Щедрим вечором або Щедрою (Другою) кутею. На
відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де
переважають м'ясні страви. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю.
Як тільки
жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук
від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять.
Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що
лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі
стукав по ньому обухом сокири, або палицею і промовляв: "А чого ти, грушо,
не родиш? Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш родити, буду
рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина:
"Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану".
Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його
перевеслом.
В народі
вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний
урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську
мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч
могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому
в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.
З настанням
сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з
музиками. Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і
гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих
обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти
ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів в масках у парубочій
Маланці було значно більше. Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи
Маланки, Василя, кози, діда з бабою, циган, ведмедя, журавля, кота. Маланкою
був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі підведені сажею,
обличчя вибілене крейдою, щічки та вуста фарбовані червоним буряком або
калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона дуже полюбляла цілуватись зі
всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю "косметикою".
До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку. Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії, оспівані в щедрівці, показуючи, яка вона гарна господиня, і, як правило, все робила навпаки: підмітала хату від порогу до столу, взуття клала на стіл, тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку, або помити глиняні стіни. Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили, щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там, мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя. В цей час поблизу дверей в хату починала мекати та тупотіти коза. Щедрувальники просили господарів впустити і її до хати погрітися, вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла. Господарі спочатку відмовлялись, придумуючи різноманітні причини, що коза долівку попсує, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу: вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.
Ввійшовши до
хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім
під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про що співалось в щедрівці.
Все закінчувалось тим, що приходили стрільці або хлопці-молодці і стріляли козі
в праве вушко, в саме серце, або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги
задрала, або ж впала та й нежива стала. Одним словом, коза «помирала».
Особливо любили це свято молоденькі дівчата – у ці дні ворожили на заміжжя, намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб – то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. В Україні були поширені такі різновиди ворожінь на свято Меланки:
Найпоширеніше –
ворожіння
із чобітком. З лівої
ноги знімали чобіток і кидали його через тин. Сватів потрібно було чекати з
тієї сторони, в яку вказував носок. Якщо ж чобіток падав носком до власного
паркану, заміжжя цього року не чекай.
Виходили
на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений:
якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним; питали ім'я першого зустрічного,
намагаючись вгадати ім'я нареченого.
Ворожіння на воску. У великий таз із
водою під стародавні пісні лили розтоплений віск. По фігурах, які виходили у
воді, намагалися відгадати майбутнє.
Досить небезпечним вважалося ворожіння
опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у
нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і
накликати біду.
14 січня – Новий рік за старим стилем. 14 січня – Новий Рік за старим стилем, або свято Василя. 14 січня українці
святкують кілька свят. Перше — свято на честь Василія Великого, архиєпископа
Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його
як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. Також Василія
Великого вважали покровителем землеробства, і саме тому цього дня основною
обрядовою дією було засівання осель збіжжям.
Раніше на Україні
користувалися юліанським календарем, що складається з 12 місяців, назви яких
були пов'язані з явищами природи. До ХХ століття календар Російської імперії
(до складу якої входили території України) на 13 діб відставав від Європи, яка
давно перейшла на Григоріанський Календар. Щоб скоротити цей розрив в 1918 році
декретом Ради Народних Комісарів був здійснений перехід на григоріанський
календар – новий стиль, а 14 січня – день Святого Василя — виявився старим
Новим роком.
І нарешті, 14
січня — також перший день Нового року за старим стилем. Переддень Нового року
своєю обрядовістю нагадував переддень Різдва та в народі називався Щедрим
Вечором, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, який
обов'язково прикрашали скоромні страви. На Новий рік, як і на Різдво, носили
«вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.
У перший день
Нового року на Донеччині найбільш поширеним був, та і зараз залишається, обряд
посівання. Вважається, що цей обряд прийшов до нас ще з дохристиянських часів,
адже наші пращури зустрічали Новий рік не взимку, а навесні і тому обряд
посівання пов'язаний з надіями на добрий урожай. Засівали здебільшого діти,
причому щедріше всіх обдаровували тих, хто прийшов в будинок першим.
Вважається, що
у цей день не слід вимовляти слово "тринадцять", а також рахувати
дрібні монети. Кажуть, рахунок монет принесе сльози на весь рік. Також багато
хто досі вірить, що на Старий Новий рік та у Василів вечір не можна нічого
давати в борг, інакше весь рік в боргах проведеш.
Забобонні люди вірять, що в перший день Старого Нового
Року до хати першим обов’язково повинен увійти чоловік, саме тому посівати
ходять тільки хлопці.
19 січня – Водохреща, Йордан. Хрещення Господнє – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного
циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреща. З ним пов'язують хрещення
на Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв
хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька,
який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба.
Звідси ще одна назва – Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що
саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за
християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець – в голосі,
Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба.
Наступали
кількатижневі м'ясниці, під час яких ще можна справляти весілля і співати
пісень. Після м'ясниць наступає найсуворіший Великий піст. Про нього кажуть
так: "Великий піст усім притисне хвіст".
Звичайно,
головною традицією є водне хрещення. Вода освячувалася в криницях і джерелах, а
якщо не було такої можливості, то в стінах храму. Цей обряд проводиться і в
наші дні. Священник опускає в спеціальну ополонку хрест. Ополонка має назву
«йордань», а освячена в ній вода – «велика агіаса», що означає «велика
святиня». Вірять у те, що ця вода є такою ж чудодійною і святою, як і вода
Йордану, в яку входив Ісус. Також стало традицією купання на Водохреща.
Особливо часто біля ополонок можна зустріти людей, які мають якісь
захворювання, – вони вірять у зцілення чудодійною водою. Сенс обряду в тому, що
віряни готові піти за Христом, приймаючи хрещення і християнську віру. Він
виключно добровільний, оскільки немає жодного обов'язку занурюватися в холодну
воду.
Вважається, що
на Водохреще, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і
зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.
В цей день у
всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на
Водохреще воду вважають своєрідним порятунком від багатьох недуг. Її дають пити
тяжкохворим, нею освячують храми, домівки та тварин. Залишається загадкою той
факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися
протягом року. Освячена вода зберігалась у «знаючих» селян за образами на
випадок порaнення або тяжкої хвoрoби.
У дворах
храмів можна побачити довгі черги людей, охочих освятити воду. Однак ті, хто не
зміг прийти на службу, можуть набрати воду з будь-якої водойми в водохресну
ніч. Вважається, що у всіх джерелах в цей час вода набирає свою цілющу силу.
Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат. Поки мати або старша дочка
подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих
васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві;
потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику.
Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею
п'ють свячену воду, оскільки вважається, що свячена на Водохреще вода має
вживатися натще, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу. По обіді
дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» – «щоб були рожеві
лиця». В той момент, як священник занурює хрест у воду, всі чорти та всяка
нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки
якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься
у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому
побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну протягом
цілого тижня після Водохреща – «щоб більше померло нечистої сили від
водосвятських морозів».
Вже наступного дня, 20 січня – всі повертались до
звичного ритму життя, працювали та займались побутом. Декілька тижнів можна
було справляти весілля та співати пісень, дозволяти у раціоні різне м’ясо та
смаколики. Адже потім, через декілька тижнів, наступає найсуворіший у році –
Великий піст, що триває аж до Великодня, тобто дня воскресіння Ісуса Христа.
"КРУТИ - БІЙ ЗА МАЙБУТНЄ"
Бій під Крутами відбувся на залізничній станції «Крути» в сучасній Чернігівській області, за 130 кілометрів від Києва. Тривав він понад п'ять годин. Загін із курсантів, студентів та гімназистів зійшовся у нерівному бою з багатотисячною армією Михайла Муравйова. 27 юнаків потрапили після бою в полон до більшовиків та були страчені. Затримка просування армії Муравйова дала можливість укласти Берестейський мирний договір, що означав міжнародне визнання української незалежності.
Щороку 29 січня в Україні відзначають День вшанування пам’яті Героїв Крут.
Немає коментарів:
Дописати коментар